На початку 2026 року світ стежить не лише за російською війною проти України, а й за новою великою кризою на Близькому Сході. Наприкінці лютого 2026 року Ізраїль розпочав операцію проти Ірану, яка, за даними Reuters, була скоординована зі Сполученими Штатами.

Уже в березні конфлікт переріс у масштабну воєнну кампанію США та Ізраїлю проти іранської воєнної інфраструктури, ракетно-дронового потенціалу та об’єктів, пов’язаних із ядерною програмою Тегерана.

Бойові дії проти Ірану розпочалися без участі України. Однак уже за лічені тижні держави Перської затоки почали залучати Україну як носія практичного досвіду протидії шахедам та іншим ударним безпілотникам.

20 березня Reuters повідомив, що Україна направила 228 фахівців із ППО до країн Перської затоки, а вже наприкінці березня уклала оборонні домовленості із Саудівською Аравією, ОАЕ та Катаром.

Україна бере участь у безпекових процесах на Близькому Сході не вперше. У 2003 році вона вже була залучена до американської військової операції в Іраку. Однак між цими двома кампаніями не лише 23 роки, а й принципово різні мотиви, політичні обставини та стратегічна логіка участі.

2003, Ірак: Україна входить до коаліції США в умовах дипломатичної кризи

Фото: Rodney Foliente, U.S. Army | Armed Forces of Ukraine

У 2003 році США обґрунтовували військову операцію проти режиму Саддама Хусейна загрозою зброї масового ураження, невиконанням іракською владою резолюцій ООН та необхідністю демонтажу правлячого режиму.

Формально кампанію підтримала широка міжнародна коаліція, однак на старті наземної наступальної операції головними її учасниками були США, Велика Британія та Австралія. Значна частина інших держав долучалася вже на етапі післявоєнної стабілізації.

Україна ж відправила своїх військових фахівців у регіон ще до початку наземної кампанії.

17–18 березня 2003 року Кувейт і Україна уклали угоду про перебування на кувейтській території 19-го окремого батальйону радіаційного, хімічного та біологічного захисту (РХБЗ) ЗСУ. Його завданням був захист цивільного населення від можливого застосування Іраком зброї масового ураження та ліквідація наслідків такого удару.

Тобто на самому початку іракської кампанії від України очікували не стільки бойових дій, скільки спеціалізованої експертизи у сфері РХБЗ.

Після початку військової операції українська участь розширилася.

5 червня 2003 року Верховна Рада схвалила направлення українського миротворчого контингенту до Іраку, а чисельність місії сягнула близько 1800 військовослужбовців.

Український контингент був одним із найбільших серед держав, які долучилися до післявоєнної фази американської коаліції.

Однак для Києва ця участь мала значення не лише з погляду безпеки чи перспектив долучення до майбутньої відбудови Іраку. Вона була також спробою відновити політичні контакти зі США та Великою Британією після серйозного удару по міжнародній репутації України, спричиненого скандалом навколо ймовірного продажу Іраку систем розвідки «Кольчуга-М».

Скандал, що передував Іраку: «Кольчуги» і дипломатичне приниження Кучми

Фото: Reuters | Кольчуга-М

Українській участі в іракській кампанії передував гучний міжнародний скандал.

У 2002 році США вважали достовірними записи, на яких президент Леонід Кучма нібито погоджував продаж Іраку станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга-М». Прямих публічних доказів фактичного постачання тоді представлено не було, однак сам політичний ефект виявився для України руйнівним.

У листопаді 2002 року НАТО не запросило Кучму на Празький саміт у форматі глав держав, понизивши українське представництво до рівня міністра закордонних справ. Захід прямо продемонстрував, що Київ більше не вважають надійним партнером.

І тут важливо розуміти ширший контекст. Україна початку 2000-х була молодою державою зі слабко оформленою геополітичною ідентичністю.

Її еліти намагалися одночасно зберігати інерцію пострадянського способу життя й при цьому претендувати на інтеграцію до західного світу. Така стратегічна невизначеність неминуче била по репутації. Тоді Захід не мав достатньої довіри до української держави, а тому будь-які підозри щодо можливого продажу зброї режиму Саддама сприймалися не як версія, а майже як доведений факт.

У підсумку ні під час розслідувань, ні в ході самої кампанії так і не було оприлюднено публічних доказів того, що системи «Кольчуга-М» справді були поставлені Іраку. Саме тому цей скандал залишився насамперед інструментом дипломатичного тиску та політичної ізоляції України.

2026, Іран: Україна отримує запити на воєнну експертизу та українські воєнні технології

Фото: Brave1 Маркет

У 2026 році ситуація суттєво інша. Українці вже п’ятий рік захищаються від військового нападу з боку Росії та паралельно розбудовують військово-промисловий сектор, який швидко адаптується до вимог дронової війни.

У березні 2026 року США та Ізраїль розпочали військову операцію проти Ірану через кілька взаємопов’язаних причин.

По-перше, через нарощування Тегераном воєнного потенціалу, зокрема розвиток ядерної програми.

По-друге, через наявність у Ірану великого ракетного та дронового арсеналу, який уже став інструментом ударів по Ізраїлю та країнах регіону.

По-третє, через мережу іранських сателітів і багаторічну державну стратегію конфронтації зі США та Ізраїлем. У ЗМІ також згадують парламентські ініціативи та офіційну риторику, спрямовані на ліквідацію Ізраїлю.

Однак операція США та Ізраїлю не дала швидкого і остаточного результату.

Іран у відповідь заявив про закриття Ормузької протоки, а також почав ракетні та дронові удари по території своїх сусідів, які водночас є союзниками США, зокрема ОАЕ, Катару, Кувейту, Саудівської Аравії та Йорданії.

Після цього країни регіону почали шукати не лише зброю для захисту від атак Ірану, а й практичний досвід протидії шахедам. Саме тому Україна стала для них одним із важливих партнерів у сфері протидії дроновим атакам.

Для країн Перської затоки Україна важлива насамперед своїм практичним досвідом у багаторічній війні проти ірансько-російських бойових дронів. Вони знають, як будувати ешелоновану оборону, поєднувати РЕБ, вогневі групи, радари та мобільні перехоплювачі.

Тому нинішня присутність України на Близькому Сході – це вже не прохання «взяти у коаліцію», щоб поліпшити репутацію. Тепер до України звертаються за компетенцією та технологічними рішеннями.

Держави Перської затоки укладають із Києвом багаторічні угоди керуючись не політичними жестами, а практичними безпековими інтересами. Україна стала постачальником того типу воєнної експертизи та озброєння, які сьогодні є особливо затребуваними у державах, що зіткнулися з дроновою загрозою.

Що Україна отримала у 2003, і що – зараз

У 2003 році, на дванадцятому році незалежності, участь в іракській військовій операції дала Україні передусім політичний ефект.

Це був спосіб вийти з ізоляції після скандалу з «Кольчугами», відновити контакти зі США та Великою Британією, а також увійти до переговорів про післявоєнну відбудову Іраку не як спостерігач, а як країна-учасник.

Для тодішньої молодої держави це було важливо. Київ демонстрував здатність бути суб’єктом зовнішньої політики, а не лише обʼєктом чужих домовленостей.

У 2026 році ситуація вже протилежна. Тепер Україна присутня в близькосхідних безпекових процесах не як держава, що відновлює довіру, а як партнер із практичним воєнним досвідом.

Наприкінці березня 2026 року вона уклала оборонні угоди із Саудівською Аравією, ОАЕ та Катаром. Їхній предмет – спільне виробництво, технологічна кооперація, інвестиції, обмін досвідом і передача українських рішень для ефективного перехоплення іранських шахедів та інших дронів. Reuters прямо описує це як спробу України конвертувати свій бойовий досвід у довгостроковий експорт безпекових послуг і технологій.

Якщо у 2003 році Україна намагалася повернути довіру Заходу, то у 2026 році до неї вже звертаються інші країни для подальших десятиліть воєнної співпраці, для закупівлі технологій і для імпорту українського бойового досвіду. Це свідчить про зміну міжнародної ролі України – від країни, яка шукала визнання, до країни, в якої вже запитують військову експертизу, технології та зброю.

Сьогодні воєнний досвід України конвертується в оборонні угоди, технологічну кооперацію та експорт експертизи. Це показує, наскільки за два десятиліття змінилися і можливості української армії, і міжнародна роль самої держави.